Т. Г. ШЕВЧЕНКО

***

І золотої, й дорогої

Мені, щоб знали ви не жаль

Моєї долі молодої;

А іноді така печаль

Оступить душу, аж заплачу.

А ще до того як побачу

Малого хлопчика в селі

Мов одірвалось од гіллі,

Одно-однісіньке під тином

Сидить собі в старій ряднині.

Мені здається що се я,
Що це ж та молодість моя.

Мені здається, що ніколи
Воно не бачитиме волі,

Святої воленьки. Що так

Даремно, марно пролетять

Його найкращії літа,

Що він не знатиме, де дітись

На сім широкім вольнім світі,

І піде в найми, і колись,

Щоб він не плакав не журивсь,

Щоб він де-небудь прихиливсь,

То оддадуть у москалі.

(Перша половина 1849 року Косарал)